Законодавче підґрунтя встановлення неповного робочого часу

У складних економічних умовах, зокрема під час воєнного стану, роботодавці часто вдаються до встановлення неповного робочого часу. Це законний механізм, який дозволяє зберегти робочі місця та оптимізувати витрати підприємства, водночас забезпечуючи трудові права працівників.

Відповідно до статті 56 Кодексу законів про працю України, неповний робочий час може бути встановлений:

• у формі неповного робочого дня (скороченої тривалості щоденної роботи);
• неповного робочого тижня (меншої кількості робочих днів на тиждень);
• або одночасно обох варіантів – за згодою сторін.

Ініціатором встановлення неповного часу може бути як працівник (за сімейними чи іншими обставинами), так і роботодавець (через зміну в організації праці чи складну економічну ситуацію). В обох випадках умови фіксуються у наказі та трудовому договорі.

Звертаємо вашу увагу, не зважаючи на індивідуальні умови праці, працівники з неповним робочим часом мають ті ж самі права, що й інші працівники, включно з:

• правом на щорічну відпустку повної тривалості;
• оплатою лікарняних;
• правом на соціальне страхування.

Проте, слід зазначити, що оплата праці здійснюється пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку, але не менше від розміру, передбаченого законодавством.

Також наявність неповного робочого часу не є підставою для обмеження у просуванні по службі, навчанні, участі у профспілках тощо.